Діти Євдокима Павловича Бойка
Найстарша – Мелашка, народилась 29 грудня 1904р. В 18 років вийшла заміж за Коломійця Прокопа Пантелеймоновича 1901р.н. В них народилось 3 дітей: 5.03.25р. – Ганна; 20.09.26р. – Микита; 17.04.30р. – Пріська
Після голодомору 1933р. з усієї сім’ї осталась лише Мелашка. В 29 років вона залишилась одна, вдова… Отримавши згоду від сестер покійного чоловіка, виходить вдруге заміж за Ігнатенка Кирила Івановича. Ії батько, Євдоким Павлович, не любив зятя Кирила. Розповідали, що йде до них Кирило в гості,
баба Уляна : – «Євдоким, он Кирило йде»
– « Ну, то шануй його» і пішов по своїм справам. А коли приходив Антон Петрик, то там був вже зовсім інший прийом, він вертавсь, сідали за стіл, розпивали пляшку, вели розмову.
12 березня 1941р. в Кирила та Мелашки народилась донька Галина. Але через три роки, в 1944р., Мелашка захворіла, щось з зубом, а так як була війна, то яка там вже медицина… І в 39 років Мелашка померла, залишивши 3-річну Галю. Думаю, що у Галі було нелегке життя. Кирило одружувавсь декілька разів, остання його дружина була Оришка – сестра Уляни Потапівни. У Кирила народилось ще 2 дітей: Михайло та Марія. (Хоча тут я можу помилятися).
Тетяна народилась 11 січня 1911р. В 1927р. вийшла заміж за Говоруху Івана Артемовича. Зі спогадів її дочки Софії Іванівни Черненко. «Життя прожити – не поле перейти», так говорила моя мати Тетяна Євдокимівна. А в них був дуже тяжкий шлях. Одружились вони молодими, Івану було 18р., а Тетяні – 16. І вже в кінці року, 27.12.1928р., народилась дочка Галина. Мати розповідала, що спочатку було важко. Вона шила на машинці, займалась хатніми справами і відчувала себе в чужій сім’ї більш-менш…поки не заходив в хату чоловік. Тоді їй ставало якось незручно, не комфортно, бо любові між ними не було. Поженили їх батьки, щоб поріднитись самим. Не знаю чи виникла та любов пізніше, чи ні, а повага один до одного проіснувала все життя. Я, Софія, родилась 1січня 1938р. Далі війна, батько попав на фінську війну. Прийшов звідти такий худий і знесилений, (що я його боялась), і далі на війну його не взяли. Працював він бригадиром в колгоспі ім. Куйбишева. Під час окупації ставсь такий випадок. Старша сестра Галина теж там працювала. Вона була дуже красива і вже були залицяльники. Одного разу, вона стояла на скирді соломи, а хтось із хлопців хотів її обійняти, і тут вона чуть не впала з високої скирди. Батько побачив, злякався за дочку, накричав, хотів вдарити лозиною, того хлопця. Пізніше знайшлись недоброзичливі люди, які звинуватили батька в служінні німцям. Зараз я не пам’ятаю прізвищ тих людей, але говорили, що їм судьба віддячила і вони загинули молодими (не на війні). А батька посадили в тюрьму на 10 років. Точних років цього я не пам’ятаю, знаю тільки, що нам було дуже тяжко виживать. Тетяна Євдокимівна прожила 72 роки, померла в 1984р.
Домаха народилась 8 січня 1915р. Вийшла заміж за Антона Івановича Петрика. Там було справжнє велике кохання. І батько Домахи, Євдоким Павлович, зятєм був дуже задоволений. А 24 червня 1941р. в них народивсь син Іван. І все було добре, але не довго. В 1939р. Антон пішов на війну, воював в так званому Польському поході Червоної Армії, потім фінська війна. А коли його призвали ще й на Велику Вітчизняну війну, то в нього відкрилась язва і його відправили додому, мов який вже з нього вояка. Він ледь добрався з Борисполя до дому.
В 1942р. Домаха захворіла, знову ж таки війна, з медициною туго… І в 26 років, Домаха Євдокимівна померла, залишивши Івана, якому лише рік і хворого чоловіка. Фото похорону Домахи Євдокимівни тут. Пішов Антон до Євдокима Павловича за порадою: – «Тату, що ж мені робити?
– «Женись на Саньці».
Олександра – це племінниця Євдокима Павлович, дочка його сестри Дуньки. І Антон Іванович Петрик вдруге одруживсь з Бугай Олександрою Андріївною 1918р.н. Вона виходила Антона, доглядала Івана. А 15 липня 1946р. в них народивсь син Василь, який мені це все і розповів. А Антон і Олександра прожили довге подружнє життя.
І ще трохи містики. Начебто колись, якась ворожка нагадала Івану Антоновичу Петрику, що він проживе стільки років, скільки і його мати – Домаха. І так воно і сталось. Іван потравив в автокатастрофу, в принципі, нічого смертельного, просто пошкодив ногу. Йому робили операцію на нозі, а він був дебелої статури, і йому невірно розрахували дозу наркозу, а коли кинулись відкачувати, то навіть кисневої маски не було. Отак, 4 вересня 1967р. помер Іван Антонович Петрик в віці 26 років.
Іван – мій дід. Народивсь 11 липня 1913р. В 1930р. працював в пожежній команді, є припущення, що вона була при цукровому заводі. 1932р.(приблизно) – колективізація на селі. Його батько, Євдоким Павлович, відмовивсь вступати в колгосп, пришли Совєти і забрали його. Іван подививсь на це все, подумав, зібрав всю худобу – коней, волів і повів в колгосп. Каже: «Ось це все, що є, беріть, тільки хомут віддайте, бо хомут не наш, а позичений». Хомут вернули, він продав його, а гроші пропили з братами в шинку. А потім всі три брати виїхали на якийсь час з села, а батька згодом відпустили. Ось так вони пережили цей лихий час. Пізніше Іван одруживсь з Іщенко Марією Яківною 1915р.н. ( На цих Іщенків казали Ляхани). 26 вересня 1936р. у них народивсь син Іван. В 1938р. – син Павло, а в жовтні 1941р. – син Михайло. В 1939р. Івана призвали в армію, воював на фінській війні, в 1941р. – знову призвали. Воював десь під Білою Церквою. Їм видали одну гвинтівку на 3-х і по матрасу кожному. Німці наступали, наші відступали, і під Орлом армія попала в оточення, а потім в полон. З полону Іван втік, і пішки з Орла добиравсь до села Старого. Вернусь худий, обідраний, а в селі ж німці, поліцаї… Переховувась якийсь час, а тоді домовились з нашим інженером, який працював на цукровому заводі, і він знайшов йому роботу на заводі. Сказав, що є робітник, який дуже потрібний для роботи заводу, і німці дозволили працювати Івану. Коли закінчивсь сезон на заводі, то працював на торфу, кар’єрщиком. В вересні 1943р. Червона армія звільнила село від німців, а Івана знову призвали на війну. Воював під Житомиром, брали Житомир. Одну ніч наша армія займала Житомир, наступну ніч – німці, і так 4 рази наші брали Житомир. В цих боях отримав поранення і осколок на згадку, який до кінця життя не давав забути про війну. В жовтні 1944р. помирає його дружина Марія. В 31рік він залишивсь вдівцем з 3 дітьми. Вдруге одруживсь з Веклою Семенівною Говорухою, 1920 р.н. 
Згодом у них народжується син Василь, який помер, не проживши і року. Після війни Іван Євдокимович працював на торфпідприємстві, завгоспом. В 1946р. перебрались в нову хату, в Загатку, а до цього жили в центрі. В лютому 1946р. в них народжується син Микола, в березні 1950р. – дочка Марія, 1952р. – син Петро.
5 серпня 1988р. раптово, неочікувано в Бориспільскій лікарні, на 76 році життя Іван Євдокимович помер, не переніс якусь планову медичну процедуру.
Якщо проаналізувати його життя, то помітимо, що йому випало пережити такі ж самі нещастя, що і його батьку. Іх долі дуже схожі. Він як і Євдоким залишивсь вдівцем в такому ж віці, Євдоким в 32 роки, Іван в 31рік. Правда, дітей у нього від першої дружини було менше, лише троє, у Євдокима – п’ятеро. У обох перша дружина помирає під час війни будучи вагітною. Обоє поховали сина, який прожив не більше року. Обидва дали життя і виховали по шестеро дітей. Єдине, що обминуло Івана – він не хоронив своїх дорослих дітей, Євдоким поховав трьох. Обоє провели деякий час за гратами, один в тюрмі, другий в полоні. Обоє воювали, вміли прогодувати сім’ю і дуже любили своїх дітей. Обидва померли майже в одному віці: Іван в 75 років, Євдоким в 77 років.
Степан – народивсь 17 грудня 1915р. В 1937р. пішов служить в армію, потім почалась війна. Одруживсь зі Стадник Марією Савівною 1922р.н. Але цей шлюб був не довгим, в 1944р. вона помирає від менінгіту. Майже 10 років він провів на службі, війні, повернувсь в жовтні 1946р. Красень, герой, весь в медалях…Йому 31рік і він одружується вдруге з Яцютою Вірою Яківною, 1928р.н., молодою дівчиною з Борисполя, яка на 13 років молодше Степана. В них народивсь син Борис, але подружнє життя не заладилось, і вони розлучились. Продали хату, поділили гроші і Віра з сином Борисом повернулась в Бориспіль. Степан працював на цукровому заводі, де йому дали гуртожиток. В третє, Степан одруживсь з Борщ Галиною Харламівною. В них народилась дочка Люба. Третій шлюб був ще гіршим, сварки, пьянки і т.д. І в 38 років, 9 листопада 1954р. Степан Євдокимович покінчив життя самогубством – повісивсь. Зміг геройські пережити всі жахи війни, а на сімейному фронті зазнав поразки. Фото похорону Степана Євдокимовича Бойка.
Григорій – наймолодший син Євдокима Павловича і Уляни Потапівни. Як на мене, то його життя склалось найкраще з усіх дітей Євдокима, або я чогось не знаю. Народивсь 4 грудня 1919р. В 1939р. призвали в армію, воював на фінській війні, пройшов всю Велику Вітчизняну війну, вернувсь героєм ( Можливо, колись опишу його військові подвиги). Одруживсь з Громницькою Лукерою Захарівною. 3 жовтня 1948р. в них народивсь син Михайло. Прожив 68 років, помер 18 серпня 1998р.